Колесников Павло Олександрович
39

Колесников Павло Олександрович

08/04/1975
-
07/11/2014

покласти квіти

 Народилися в сім’ї військовослужбовця. Їх об’єднувало не тільки однакове військове звання, одна рідна військова частина – 79 аеромобільна бригада. Їх об’єднувала насамперед любов до Батьківщини, почуття патріотизму та основне правило життя – «ніхто крім нас». Павло Олександрович Колесников народився 8 квітня 1975 року у місті Могилів-Подільський Вінницької області у сім’ї військового авіатехніка. Уродженці Могилів–Подільского Колесников Олександр Андрійович та Колесникова Лідія Петрівна у зв’язку з службовою необхідністю переїхали з Поділля до краю квітучих акацій – міста Миколаєва.

 Оселилися на слобідці, де 1 вересня 1982 року їх син Павло пішов до першого класу Миколаївської середньої школи №53. За сімейною традицією прийняв рішення стати офіцером. Після закінчення школи у 1992 році вступив до Одеського вищого загальновійськового командного училища, але доля вирішила інакше: продовжив навчання у Харкові. Курсант Павло Колесников 22 червня 1996 року закінчує Харківське вище танкове командне училище та отримує звання лейтенанта, військову кваліфікацію – інженера по експлуатації бронетанкової та автомобільної техніки. Їде служити до чарівного чернігівського поліського краю. У славнозвісному місті Десні пройшов нелегкий шлях від командира взводу до викладача технічної підготовки у 300 навчальному гвардійському полку при 169-му навчальному гвардійському центрі Північного оперативного командування. Знову крутий поворот долі – 20 грудня 2004 року Павло Колесников звільнений у запас у зв’язку скороченням штатів і він повертається до Миколаєва.

 Спочатку працює в правоохоронних органах у Центральному райвідділі міста Миколаєва. Далі – на одному з миколаївських підприємств з продажу та налагодження електричного обладнання. Звичайне життя пересічного миколаївця: робота, сім’я. Вільний час віддає родині: оселя, дружина, дача у Лупарево. Дружина Світлана згадує ту чутливість, повагу з якими Павло відносився до батьків. Майже кожного дня провідував Олександра Андрійовича – військового пенсіонера, мати Лідію Петрівну, яка усе життя пропрацювала вихователем дитячого садка. Турбота, щира любов сина до батьків ніяк несхожі на молодь сьогодення. Павло та Світлана довго чекали на дитину. Небо почуло їх благання – народився син, назвали його Даниїлом. Чолов’яга звичний до міцної броні та громового гуркоту танкових двигунів перетворюється на уважного, ніжного, турботливого вихователя сина. Вільний від праці час присвячений тільки сину: разом на прогулянку, а то і до річки – на рибалку. Ось воно справжнє чоловіче щастя – збудував дім, посадив сад, народив сина. Попереду здавалося тільки безхмарне небо, чарівні південні ранки, яскраве та спекотне літо, багата на палітру фарб та врожай таврійська осінь…